«Хлопці в гурті» від Netflix – це капсула часу, яка дозволяє зануритися в життя геїв до Стоунволлських бунтів
Подобається вам це чи ні, але п’єса Мартіна Кроулі «the Boys in the Band» («Хлопці в гурті») 1968 року – це частина нашої історії. Ця історія про друзів-геїв, які зібралися на день народження одного зі своїх – це один з тих вечорів, наповнених наріканнями, підколами і грою а-ля «Хто боїться Вірджинії Вулф?». П’єса є одночасно збіркою застарілих стереотипів і чесним погляд на проблеми, які заповнювали голови поколінь геїв до Стоунволла.
П’єса є новаторською, тому що це було одне з перших зображень геїв, яке не закінчилося самогубством, хоча драматургія проста і очевидна. У Кроулі є особливе чуття на піднесений діалог. Додайте сюди Олбі і Теннессі Вільямса, і стане зрозуміло, що п’єса вдалася. Для багатьох це було схоже на групову терапію; всі ці потворні думки всередині нас відгукувалися в унісон.
У 2018 році п’єсу поставили ще раз на Бродвеї, запросивши відомих зірок, і тепер «the Boys in the Band» пробивається на Netflix як фільм, спродюсований (і написаний у співавторстві) Раяном Мерфі, режисером Джо Мантелло і очолюваний зірками відродження: Джимом Парсонсом, Меттом Бомером і Закарі Квінто. Мало що змінилося. Це дуже схоже на гру Кроулі з телевізійним форматом. Присутня розповідь про персонажів в кінці вечірки, якої немає в тексті (або екранізації 1970 року режисера Вільяма Фрідкіна). І все ж Мантелло – сам переоцінюючи п’єсу після довгих років роботи над нею – робить її приголомшливою.
«Я думаю, що, як і у багатьох людей, – сказав Мантелло, – моєю першою реакцією, коли я почув «Boys in the Band», була думка, що п’єса проблематична з ряду причин, і тепер, працюючи над нею протягом останніх кількох років, моє захоплення і повага до створення цієї п’єси Мартіном просто виросла експоненціально. Чесно кажучи, я вважаю цю версію менш проблематичною. Я, звичайно, розумію, що в п’єсі є моменти, які бувають важкими і болючими і змушують людей відчувати себе некомфортно, але я також сподіваюся, що в нашій постановці і в цьому фільмі ми змогли розкопати моменти добродійства і ніжності – моменти, коли ви бачите героїчну сторону цих персонажів. Для мене це стало набагато складнішим твором, ніж я спочатку очікував».
Майкл (Парсонс) влаштовує вечірку для свого друга Гарольда (Квінто), який більш ніж модно спізнюється. Дональд (Бомер), який покинув Нью-Йорк, щоб повернути в своє життя подобу рівноваги, знаходиться в місті на свята, як і Ларрі (Ендрю Реннеллс) і Хенк (Так Воткінс), пара, все ще розробляє умови своїх стосунків, а також Бернард (Майкл Бенджамін Вашингтон) і Еморі (Робін Де Хесус), чий колір шкіри і жіночність, відповідно, є основним предметом жартів протягом усього вечора (в основному Майклом, який тримає гостей вечірки у залізному кулаці). Коли з’являється Алан (Брайан Хатчінсон), прямий сусід Майкла по кімнаті з коледжу, Майкл – замкнутий і ненавидить себе – наполягає, щоб вони тримали все в секреті.
Дивіться також | Майкл Бенджамін Вашингтон розповідає про «Хлопців в гурті» з Бродвею
У п’єсі Кроулі так багато злоби, що ви можете або дозволити їй виснажити вас, або вам слід її ігнорувати. Для сучасної аудиторії, народженої в світі з більшою поблажливістю і співчуттям, ці люди можуть здаватися артефактами епохи палеоліту, викопаними і обтрушеними для вашого задоволення. Так воно і було, але відгомін все ще відчувається.
Бомер ідеально вписується в образ красеня Дональда (ви певно можете уявити собі порно-вуса 70-х, які він відростить через кілька років), хоча ви відчуваєте, що він переріс старий добрий гедонізм; що він проходить через зміни. Реннеллс – з його блукаючим поглядом і відмовою від моногамії – і Воткінс — його прямолінійний, раніше одружений коханець – відмінна, дисфункціональна пара, як Ларрі і Хенк. (Мабуть, це було справжнім задоволенням для реальних партнерів зніматися разом.)
Чарлі Карвер в ролі ковбоя, проститута, купленого Еморі для Гарольда – простодушний тусовщик, настільки ж милий, як і невиразний, хоча його і не мучать думки про ненависть до себе. Він найдобріший, найсамовідданіший з них усіх. І Хесус підриває стереотипну королівність Еморі з твердістю і боротьбою. Коли Кроулі повернувся до героя у своєму продовженні «Чоловіки у гурті», Еморі був єдиним з гурту, хто брав участь у Стоунволлських бунтах. Ви відчуваєте це у виконанні Де Хесуса.
Квінто хитро проводить час у ролі Гарольда, «рябої єврейської феї», який у свої 32 роки настільки вправно вміє зняти напругу, наскільки ж вправно дивитися зверхньо на своїх супротивників. Він і Майкл, кращі друзі і спаринг-партнери, відтворюють справжнісінькі стосунки у фільмі. Неважливо, скільки бруду вони виллють один на одного, вони розберуться у всьому. Найкраща репліка в п’єсі – зворушлива в 1968 році і все ще актуальна сьогодні — це коли після ночі ворожнечі і оголення душі, а також ретельного роздягання Майкла, Гарольд виходить з квартири з жалібним: «Я подзвоню тобі завтра».
Парсонсу, як і Майклу, не дають проходу. Він починає ніч тверезим господарем, який вже 45й день у зав’язці і закінчує її алкоголем. Він так само жорстокий до своїх гостей, як і до самого себе, і чим огидніше стає персонаж, тим кращий Парсонс. Його самовдоволення заразне (в якийсь момент я подумав, що було б чудово, якби Парсонс зіграв Джулію Шугарбейкер у повністю чоловічому ремейку «Дизайнерських жінок» (Designing Women)). Це заворожує. Інакше навіщо б їм усім залишатися і терпіти його підколи? (Ймовірно, краще не затримуватися на цій думці занадто довго, інакше п’єса просто розчиниться в повітрі.)
П’ятдесят два роки по тому після свого дебюту «the Boys in the Band» – це реліквія, капсула часу. Це могло б навіть не мати значення, якби багато чого з цього все ще не здавалося, на жаль, правдою. Я ніколи не любив цю п’єсу, але, як і Мантелло, захоплювався нею. У руках режисера і під керівництвом Мерфі, не кажучи вже про цей зірковий акторський склад геїв, він дозрів для повторного відкриття.
«The Boys in the Band» вже доступний на Netflix.
Переклав на українську користувач Hornet @idgaf5
